jbuket

Як повідомляла наша газета, 29 грудня минулого року на приміщення Харківського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка було вчинено збройний напад: спалено документацію, бібліотеку, пошкоджено оргтехніку. Згодом просвітянам вимкнули воду й електроенергію, а наприкінці січня широкого розголосу набула інформація про затримання співробітниками правоохоронних органів відповідального секретаря ХОО ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, аспірантки Оксани Животкової.
Нещодавно в Харкові я мав нагоду розпитати пані Оксану про стан справ у Харківській “Просвіті” і, звичайно ж, не міг оминути вищезгаданих подій.

— Пані Оксано, який нині стан справ у Харківського облоб’єднання, чи вдалося відновити нормальну роботу після безладів, чи не занепали духом члени товариства?
— Роботу “Просвіти” після нападів, комунальних відключень поступово відновлюємо. Упорядкували приміщення, відремонтували пошкоджене майно, поновили постачання води й електроенергії. Маємо міцний актив — 10 осіб. Це молоді люди, які зацікавлені в роботі “Просвіти”, вони не вимагають грошей за свою роботу тут, а навпаки, вкладають власні сили, кошти.
Справу нападу на офіс “Просвіти” розслідує УБОЗ. У мене склалося враження, що вони працюють у правильному напрямі, до нас ставляться дуже коректно, професійно.
— А чим завершилася порушена проти Вас справа?
— На запити голови ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Павла Мовчана Генеральна прокуратура України надіслала “відписку”. Мій адвокат допоміг написати протест прокурору м. Харкова. Відповіді я не отримала, бо паралельно були запити з Києва. Не знаю, чи через мою справу, чи через інші, слідчого Левицького відсторонили від слідства. Зараз воно не ведеться, але й справи не закрили. Хлопці, які постраждали, перебувають за ґратами, їм щодва місяці продовжують термін ув’язнення.
За мене заступилося моє керівництво, тому я залишилася в аспірантурі — навчаюся, працюю. В університеті до мене ставляться доброзичливо. Уже закінчила перший рік навчання в аспірантурі, здала звіти.
До того працювала два роки у Всеукраїнському науково-педагогічному проекті “Інтелект України”, мене звідти в буквальному розумінні “викинули” в січні цього року через членство у “Просвіті” — “мєждународной националістічєской організациі”. Людина, яка перебуває в лавах такої організації та ще й обіймає в ній якусь посаду, не може брати участь у педагогічному проекті. Так чиновники від освіти пояснили своє рішення. А те, що в “Просвіті” свого часу були навіть Леся Українка і Борис Грінченко — ні для кого не аргумент.
— Яка позиція щодо “Просвіти” у місцевої влади?
— Ставлення місцевої влади до “Просвіти” зараз позитивне. До нас немає жодних претензій щодо заборгованості за приміщення, в якому ще працює редакція дитячої газети “Журавлик”.
Хочу нагадати, що 2009 року нам упродовж трьох місяців ушестеро підвищили оплату за оренду приміщення. Вона стала настільки великою, що неприбутковій організації не під силу її сплачувати. Внаслідок цього накопичився великий борг, понад 200 тисяч гривень. Були судові позови, які ми виграли. І після рішення вищого господарського суду місцева влада нас не зачіпає взагалі. Тобто підтримки від влади ми не маємо, але, що важливо, вона нам і не перешкоджає.
Я вдячна місцевій владі за встановлення меморіальної дошки Іванові Франку на будівлі обласного архіву, а також за те, що вона нарешті демонтувала сумнозвісний пам’ятник, який у народі називали “троє, що несуть з ломбарду холодильник”.
Зараз немає жодних проблем із пам’ятним знаком-каменем на честь героїв-вояків УПА, що встановлений у Молодіжному парку. Це заслуга місцевої влади — вона поставила на місце комуністів так, що нині ніхто не зачіпає ані каменя УПА, ані пам’ятної дошки Йосипу Сліпому. Я не знаю причин, але до багатьох речей влада Харкова сьогодні ставиться об’єктивно.
— Наскільки суттєво Харківщина долучилася до проведення Всеукраїнського просвітянського конкурсу “Палітра українського слова”?
— Я традиційно розсилаю запрошення на просвітянські конкурси через відділи освіти, вони дуже активно відгукуються.
Роботи на конкурс “Палітра українського слова” активно надходять. Уже зголосилися на участь 12 районів Харківщини. Ми ведемо статистику шкіл-учасників. Торік отримали близько 300 робіт. Цьогоріч робіт теж дуже багато, проводитимемо обласний етап конкурсу. Мені як художнику неважко оцінювати ці роботи. Складніше було під час оцінювання текстів, надісланих на конкурс “Я гордий тим, що українець зроду”. Вважаю, що для оцінювання робіт у будь-якій галузі потрібні фахівці: краєзнавці, історики, географи.
Мала розмову із заступником директора Харківського художнього музею, домовляюся про те, щоб наступного року роботи переможців обласного етапу конкурсу “Палітра українського слова” були виставлені в приміщенні музею.
— Які конкурси, заходи обласного рівня організовує цього року Харківська “Просвіта”?
— Разом з умовами Всеукраїнського просвітянського конкурсу “Палітра українського слова” ми розсилали й умови обласного мистецького конкурсу “Слобожанське намисто”, який започаткували цього року. Для “Слобожанського намиста” ми щороку даватимемо нову конкурсну тему. У перший рік — “Моя абетка”, оскільки у школі дуже мало уваги приділяють каліграфії, не виховують естетичного сприйняття тексту. У нас уже закінчився прийом робіт, їх понад 200. Зараз ми їх оцінюємо.
Мрію започаткувати обласний краєзнавчий конкурс. Уже мала попередню розмову з деканом історичного факультету Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди та його заступниками. Вони обіцяли підтримати цю ініціативу. Долучитися до проведення конкурсу обіцяли члени Харківської обласної організації Національної спілки краєзнавців України. Мені відомо, що просвітяни в інших областях проводять краєзнавчі конкурси. Коли почну організаційні заходи, зв’язуватимуся з ними, перейматиму досвід. Можливо, з часом, наші спільні ініціативи переростуть у Всеукраїнський просвітянський краєзнавчий конкурс.
“Просвіта” підтримує громадську ініціативу про відкриття меморіальної дошки Борису Грінченку в Харкові. Днями маю поставити свій підпис під колективним листом-зверненням.
Також маю намір звернутися листом до керівництва Українського фонду культури. Відомо, що Харківську обласну організацію Українського фонду культури вже давно позбавили приміщення. Документи й архів цієї організації люди зберігають у своїх помешканнях. А “Просвіта” має приміщення і готова поділитися ним із братньою організацією, якщо фонд готовий платити за квадратні метри, які займатиме. Тобто, пропорційно поділимо між собою ту орендну плату, яка є, і працюватимемо під одним дахом.
— А наскільки активно зараз діють просвітянські осередки на Харківщині?
— Спілкуюся з просвітянами із Лозової. Вони мають історичний гурток при краєзнавчому музеєві, активно друкують матеріали в районній газеті “Голос Лозівщини”. Координат інших районних осередків “Просвіти” на Харківщині ані я, ані виконувач обов’язків голови Олег Однороженко, не маємо. Голова обласного об’єднання Анатолій Кіндратенко зараз у лікарні, жодних відомостей про просвітян області він не передав. Тому хочу через “Слово Просвіти” звернутися до просвітян Харківщини, до передплатників газети, — відгукніться! Адже нас об’єднує спільна ідея, спільна справа, робімо її разом!

Спілкувався
Євген БУКЕТ
Фото Сергія Петрова

19—21 квітня у стінах Національного технічного університету України “Київський Політехнічний Інститут” відбулася XIV Міжнародна наукова конференція імені академіка Михайла КравЧука. “Слово Просвіти” анонсувало її проведення матеріалом професора Ніни Вірченко про видатного математика ХХ століття. Свої доповіді на адресу оргкомітету надіслали понад 1500 науковців, переважна більшість яких з України.

Євген БУКЕТ
Фото Олеся ДМИТРЕНКА

Відкрив конференцію в залі засідань Вченої ради ректор НТУУ “КПI”, академік Національної академії наук України Михайло Згуровський. Ще 29 березня відбулася конференція трудового колективу університету, яка абсолютною більшістю голосів обрала М. Згуровського ректором на новий термін, проте міністр освіти і науки     Д. Табачник ще й досі не затвердив цього волевиявлення.
Нагадаємо, що “війна” між Міністерством і Київською політехнікою триває вже давно. 26 жовтня 2011 року кілька тисяч студентів КПІ прийшли до Міносвіти з вимогою зустрічі з міністром Д. Табачником. Акція була викликана тим, що півтора місяця студентський і трудовий колективи КПІ не могли отримати відповіді від Міністерства, коли буде оголошено конкурс на заміщення посади ректора КПІ і хто очолить виш із 1 листопада, коли завершувалася чергова каденція ректора. 1 листопада Д. Табачник призначив М. Згуровського      в. о. ректора НТУУ “КПІ” із 2 листопада і до “заміщення вакантної посади ректора в установленому порядку”. 15 грудня представники колективу КПІ пообіцяли вдатися до акцій протесту, якщо відомство Табачника не оголосить конкурс на заміщення посади ректора.
Конкурс, який було оголошено тільки 30 січня нинішнього року, так і не приніс міністрові-українофобу бажаних результатів, натомість згуртував викладачів і студентів одного з провідних вишів країни. У цьому могли пересвідчитися всі гості, присутні на урочистому відкритті математичної конференції.
Гучними оваціями зустрічали присутні на урочистому зібранні й цьогорічних стипендіатів іменної стипендії М. Кравчука — кращих студентів фізико-математичного факультету.
Першою учасників конференції привітала делегація з рідного краю Михайла Кравчука. Мешканці Ківерцівського району подарували волинський коровай, вишитий портрет Михайла Кравчука та диск із фільмом про район. Також вітали учасників конференції режисер і громадський діяч Олександр Рябокрис, професор Василь Шендеровский, голова Київського товариства політв’язнів і жертв репресій Григорій Куценко та інші.
Ось що сказав про спадщину Михайла Кравчука доктор фізико-математичних наук, письменник, перекладач, член Національної спілки письменників України, академік НАН України Максим Стріха: “Сьогодні ми вшановуємо справді видатного науковця. Щоб переконатися в цьому, досить набрати в пошуковій системі його ім’я в тій транслітерації, яку він сам використовував у своїх франкомовних працях — Krawtchouk. Я, звісно, не розраховував побачити захмарні цифри, але отримав сьогодні вранці приблизно 33 тисячі посилань. Здебільшого це будуть праці, присвячені поліномам Кравчука, матрицям Кравчука та іншим його науковим розробкам. Але, що цікаво, є дуже багато біографічних текстів. Мене вразив сайт одного з університетів Шотландії, на якому двоє людей з шотландськими прізвищами виклали біографію Кравчука стисло, але докладно, без жодних спотворень і з тими акцентами, про які ми згадуємо сьогодні. Михайло Кравчук справді присутній у світовому просторі й представляє там Україну сьогодні значно краще, ніж представляють її багато наших сучасників”.
Пленарне засідання вела доктор фізико-математичних наук, професор Ніна Вірченко, яку не випадково називають духовною дочкою Михайла Кравчука. Уже понад сорок років Ніна Опанасівна розшукує, вивчає і популяризує його праці. Вона доклала дуже багато зусиль, щоб повернути із забуття його ім’я. Вулиці й гімназії, названі на честь Михайла Кравчука, пам’ятник науковцеві на території КПІ, меморіальні дошки, нові книжки М. Кравчука і про нього, які презентуються чи не на кожній конференції, документальний фільм “Голгофа академіка Кравчука” — усього цього не було б без участі Ніни Вірченко. Так і спеціально до цьогорічного наукового форуму побачило світ друге, перероблене і доповнене видання Н. О. Вірченко про М. П. Кравчука “Велет української математики”.
27 вересня 2012 року виповнюється 120 літ із дня народження Михайла Пилиповича Кравчука. Цей ювілей уперше відзначається на державному рівні. Отже, хоч і запізно, але ім’я М. Кравчука зайняло почесне місце в українському науковому й державотворчому пантеоні. Він пережив свою дочасну смерть у формулах і теоремах. Його світогляд нарешті повністю реабілітований, а ідеї продовжують жити і знаходять дедалі більше послідовників.

Погляд крізь призму глобалізації

Нещодавно я та виконавчий директор громадської організації “Вікімедіа Україна” Юрій Пероганич мали щасливу нагоду поїхати до Берліна на міжнародну конференцію керівників відділень Фонду “Вікімедіа”. Захід відбувався з 29 березня до 2 квітня. Ми летіли в Німеччину через Відень. Знайомство з обома країнами було першим у моєму житті, як і знайомство з іноземними відділеннями Фонду “Вікімедіа”. Враження від подорожі — надзвичайно яскраві, а результати конференції — дуже суттєві для всесвітнього волонтерського руху — Вікіспільноти. Але про все по черзі.

Євген БУКЕТ,
Київ—Берлін—Київ

Знайомство з Європою
Перше, що вразило у Відні, куди ми прилетіли з Києва для пересадки на Берлін, — десятки людей із ноутбуками, які сиділи на стільцях і просто на підлозі. Подумалося — точно Європа. У нас такого не побачиш.
У Відні довелося чекати чотири години. Квиток електричкою з аеропорту в місто коштував аж 18 євро, тому ми вирішили туди не їхати. Окрім громадського транспорту, у Віденському аеропорту можна було за 44 євро на добу взяти напрокат автомобіль і їхати куди завгодно. Цікаво, що вино в австрійському супермаркеті коштувало від 1 євро, що мене трохи здивувало. А ось у “Мак-Дональдсі” “Біг-Мак меню” — 6 євро 99 центів, або більше 70 гривень, удвічі дорожче, ніж у нас, як здебільшого і ціни на всі інші товари.
Берлінське таксі — мерседес зі шкіряними сидіннями — обійшовся в 5 євро з людини (ми їхали до хостелу вчотирьох із австрійцями-вікіпедистами, яких надибали ще у Віденському аеропорту). З вікна таксі під монотонне бубоніння таксиста і президента “Вікімедіа-Австрія” Курта, я вперше знайомився з Берліном і розмовною німецькою мовою.
Хостел (готель-гуртожиток для подорожуючої молоді), у якому нас поселили, не справив приємного враження. Рівень сервісу нижчий, ніж у готелях наших райцентрів, хоча все в номерах новеньке, як кажуть, “євростандарт”. Лише потім я зрозумів, чому це так. Гірших матеріалів у Німеччині просто не продають, інакше зробили б із гірших. Рушників, мила і т. ін. не було. Таке я побачив уперше. Зрештою, не тільки я. Хлопець із Естонії Іво, який жив зі мною в номері і спав на першому поверсі двоповерхового ліжка, теж відзначив, що це перший у його житті європейський хостел, де немає мила, рушника, шампуню і зубної пасти, а є двоповерхові ліжка. Добре, хоч туалетний папір почепили, інакше і його довелося б купувати.
У Берліні весь транзитний і магістральний транспорт заведений у підземні автобани. Через це “на поверхні” немає заторів, містом, не поспішаючи, їздять поодинокі автомобілі та двоповерхові екскурсійні та маршрутні автобуси, а також багато велосипедистів (для них усюди прокладені спеціальні велодоріжки). У Берліні метро без турнікетів, однак усі чемно купують квитки. Транспортна мережа дуже розгалужена і ділиться не за маршрутами, а за віддаллю поїздки на три зони: А (центр міста), В (місто), С (приміська зона). Найдешевші квитки — добові на кожну із зон або на кілька. І ти їдеш автобусом, чи метро (U-Bahn), чи наземною електричкою (S-Bahn), і скільки разів робиш пересадки — байдуже. Головне, щоб був квиток на цю конкретну зону. Адже якщо контролери виявлять, що його в тебе немає, муситимеш заплатити кількасот євро та потрапиш у базу даних адміністративних правопорушників. Перебуваючи в такому реєстрі, на гарну роботу вже не влаштуєшся, говорять німці і сумлінно оплачують проїзд через електронні термінали. А ось періодичні зупинки руху в розгалуженій системі берлінського транспорту явище звичне через постійні роботи з поліпшення мережі. За три дні ми потрапляли в таку халепу кілька разів. Але в кожному випадку була можливість поїхати іншим маршрутом.
Також дуже здивувало те, що в Німеччині був жахливий Wi-Fi інтернет, обмальовані стіни підземних переходів і бруд між коліями електрички S-Bahn. Якщо вам скажуть, що в Європі все значно краще, ніж у нас, — не вірте! Однаковий одяг, однакові клопоти, однакові технічні засоби, однакові моделі автомобілів, однаково високі ціни: все в нинішньому глобалізованому світі схоже. Усі навколо хоч трохи чули англійську і зможуть тобі принаймні “на пальцях” пояснити те, що потрібно. Відрізняється хіба що архітектура, але так і має бути, інакше взагалі не було б сенсу подорожувати.

Глобалізація зсередини
Мабуть, важко уявити потужніший інструмент глобалізації, ніж Інтернет. “Всесвітня павутина” нині дійшла майже до кожного села, доступна з кожного мобільного телефону. Але останнім часом, попри побоювання, стало очевидним, що глобалізація не має своєї мови, не може утворити спільного для різних традицій культурного простору і не настільки швидко “захоплює світ”, як вважалося. Навпаки, в середовищі спільних для всього світу технічних засобів, сировинних ресурсів та умов життя дедалі більшої популярності набуває пропагування територіальної унікальності: мови, традицій, звичаїв, пам’яток. І провідну роль у цьому процесі займає всесвітня багатомовна енциклопедія Вікіпедія.
Вікіпедія створена 15 січня 2001 року і дуже швидко почала розростатися. У середині 2003 року засновник Вікіпедії американський бізнесмен Джиммі Вейлз створив Фонд Вікімедіа — некомерційну організацію зі штаб- квартирою в штаті Флорида. Метою фонду стала підтримка Вікіпедії та її братніх проектів. Відтоді Вейлз, що є президентом і членом ради директорів Фонду, активно займається їхнім просуванням. У межах Берлінської Вікіконференції відбулося засідання правління Фонду Вікімедіа, присвячене питанням пошуку коштів для Фонду та його відділень. Тут я вперше побачив Вейлза та інших керівників організації, що творить Вікіпедію. “Уявімо собі світ, в якому кожен має доступ до всієї суми знань. Це те, до чого ми прагнемо”, — ця фраза Вейлза стала гаслом вікіпедистів. Вікіпедія нині — потужний громадський рух, який об’єднує сотні тисяч людей у всьому світі та дуже динамічно розвивається. Головним засобом розвитку енциклопедії є рідна мова кожної людини, яка має можливість не лише читати, а й редагувати Вікіпедію, роблячи свій посильний внесок до загальної суми знань.
Перші регіональні відділення Фонду “Вікімедіа” почали створювати ще 2004 року (Німеччина, Франція), сьогодні їхня кількість досягла 40 і продовжує активно зростати. Формально відділення фонду є незалежними організаціями, які об’єднує лише спільна мета — популяризація вільних знань, розвиток Вікіпедії та інших проектів Фонду, а також формування і розвиток спільноти її редакторів. Кожне відділення відрізняється за багатьма показниками. У цьому учасники конференції мали нагоду пересвідчитися під час презентацій, які відбувалися протягом трьох днів і були найцікавішою частиною зібрання в Берліні.
31 березня на конференції було укладено угоду про створення Ради відділень Фонду Вікімедіа. “Вікімедіа Україна” приєдналася до групи відділень, що наразі утрималися від членства в Раді, але заявили про підтримку її створення. Серед таких Вікімедії Польщі, Швеції, Данії, Фінляндії, Гонконгу, Південної Африки. 25 країн вступили до Ради без вагань, а 8 відмовилися бути її членами взагалі. Найцінніше ж, що було в Берліні, — це обмін досвідом, порівняння результатів діяльності Вікімедії в різних країнах, аналіз особливостей функціонування неурядових організацій. А ще — обговорення майбутніх спільних проектів.
Загальна доброзичлива атмосфера конференції сприяла вільному обміну думками, ідеями, досвідом, враженнями. Ми дізналися про симфонічний концерт із нагоди святкування 10-річчя Вікіпедії у Празі. Про проекти з написання статей про пам’ятки і пам’ятники,  про інформаційні таблиці з Вікіпедії біля пам’яток у Парижі, про газети і журнали, які видають вікімедійці у різних країнах. Не менш важливим для Вікімедій Аргентини, Чехії, Німеччини, Індії, Польщі є книговидання. Цікаво було почути про співпрацю з проектом OpenStreetMap, із національними архівами, про курс лекцій “Вікіпедія” в Університеті Тарту в Естонії, про навчання сліпих редагуванню Вікіпедії з використанням програмного забезпечення Jazz. Гарною видалася ідея звернутися до інститутів іноземних мов із пропозицією давати завдання студентам перекладати статті з іншомовних Вікіпедій.
У Берліні “Вікімедіа Україна” презентувала видану лише за кілька днів до поїздки оперу “Сокіл” Дмитра Бортнянського, написану видатним українським композитором 1786 року. Український переклад лібрето виконав відомий науковець і громадський діяч Максим Стріха. Це перший сучасний переклад цього музичного твору і перше його видання в Україні, крім того опера “Сокіл” — перша книжка, видана в Україні під “вільною” ліцензією CC BY-SA 3.0, яка використовується у Вікіпедії. Перші три примірники книжки передали до бібліотеки конгресу США, до департаменту культури фонду “Вікімедіа” в Каліфорнії та до бібліотеки “Вікімедіа Німеччина”.
“Вікімедіа Естонія” запропонувала співпрацю в наповненні української Вікіпедії 100 статтями, що стосуються Естонії, які мають бути у всіх Вікіпедіях. Навзамін естонці готові попрацювати над відповідною кількістю статей про Україну в своєму мовному розділі енциклопедії. Уявіть собі такий проект на всіх 285 мовах, якими пишуть Вікіпедію! Тоді про Україну знатимуть у всьому світі, а ми знатимемо про весь світ своєю мовою! Може, це і є сутність цивілізації майбутнього? Єдність — у розмаїтті?

Берлін і його передмістя
Першу “екскурсію” з Юрієм ми здійснили Берліном після відвідання обов’язкових семінарів конференції. Бачили берлінський зоопарк через зовнішню огорожу, купу пам’яток, з якими асоціюється місто, та стилізовану клітку з папугами посеред новобудов. Модернові будинки в Берліні, якими так захоплювався поляк Томаш Козловський, у мене викликали почуття смутку, адже в них уже немає німецької унікальності. Немає її і у скульптурах-химерах, які понатикувані по всьому місту. Є лише сіра усюдисуща глобалізація. Така ж сіра, як і радянська архітектура. Можливо, саме в соцтаборі і винайшли одноманітність?
Ми не фотографувалися біля монумента радянським воїнам, які загинули під час штурму Берліна. Він дуже схожий на ті, що є в кожному українському селі, хіба що більший за розміром. Однотипні будиночки часів Німецької Демократичної Республіки зараз розфарбували різними кольорами веселки. Це дуже симпатично. Але радянська традиція, якою досі милуються багато іноземців, нас у Берліні не цікавила. Тому наступного дня ми обрали не екскурсію бомбосховищами часів холодної війни, а пішли до бункерів, споруджених за часів Гітлера. До рейхстагу напередодні нас не пустили. Реєстрація на відвідання музею відбувається через Інтернет за кілька днів. Нам запропонували понеділок, але тоді ми вже мали летіти до Києва.
Екскурсія підземеллями почалася з оповіді про брутальну поведінку радянських воїнів, які 1945-го зґвалтували понад два мільйони німецьких жінок. Екскурсія була дуже цікавою, хоч і коротенькою. Але очевидним було одне: німці вміють берегти історію, хоч би якою вона була, цінують навколишнє середовище, серед якого живуть і заробляють на унікальності кожної своєї пам’ятки. Тому складно в різних частинах міста знайти однакові сувеніри, звісно, окрім іграшкових НДРівських автомобілів “Трабант” та інших виготовлених у Китаї речей.
Окремо слід розповісти про подорож у Потсдам. Здійснили ми її разом із російськими вікіпедистами Володимиром Медейком і Стасом Козловським. Виникла ідея взяти напрокат велосипеди за 8 євро на добу, але вирішили мандрувати пішки. Того дня пройшли, певно, 10 кілометрів, але це була найзахопливіша частина нашого перебування в Німеччині. Перший наш об’єкт — протестантська церква Святого Миколая, з даху якої ми побачили і сфотографували панораму міста. Мене здивували ікони Лютера, Кальвіна та інших діячів-реформаторів у цій церкві. Чомусь я думав, що ікон у протестантських храмах немає. Потсдам — резиденція прусських королів, нині перебуває на реконструкції, тож багато чого ми бачили в риштованнях.
Головною метою нашого вояжу був парк і палац Сансусі — колишня літня резиденція прусського короля Фрідріха II. Це місце нікого не залишить байдужим. Його назва перекладається з французької “без турбот” і, справді, усе в ньому та навколо нього налаштовує на це. Десятки мармурових скульптур, інтер’єр, художні полотна… Ось тільки виноград перед фасадом ще не розрісся і здавалося, ніби всюди будівельні риштування. Придбав книжку російською мовою про цей музей. Матиму час, напишу по ній статтю до Вікіпедії. До речі, екскурсійний супровід у Сансусі теж є російською, хоча відсутній українською. Є робота для аташе з культурних питань Посольства України в Берліні. Поруч із палацом — вітряк, дуже схожий на український. Хлопці з Росії пішли на екскурсію до нього за три євро і ще довго ділилися враженнями. Інші музеї колишньої королівської резиденції були зачинені на реконструкцію. Тож ми милувалися ними лише ззовні.

Що об’єднує вікіспільноту
3 мільйони 320 тисяч євро — такий бюджет “Вікімедіа Німеччина”, з них 800 000 євро спрямовується на проект “Вікідані” (вільна база знань). Частина коштів із 2007 року надходить із державного бюджету країни. Тож організація має 40 працівників у штаті, з яких 10 займаються проектом “Вікідані”. Берлінські вікіконференції відбуваються щорічно з 2008 року. Гарною традицією стала й Вікіманія — міжнародний зліт вікіпедистів. Цього року вона відбудеться в липні у Вашингтоні.
У жовтні у столиці Сербії Бєлграді планується Вікіконференція країн Східної Європи, в якій “Вікімедіа Україна” також планує взяти участь. Із пропозицією про можливе проведення конференції слов’янських Вікіпедій виступили росіяни, а вже навесні у Казахстані пройде перша вікіконференція тюркських народів.
Успішними в багатьох країнах є проекти “Вікі любить пам’ятки”. Цього року до таких країн долучилася і Україна. 24 березня в Києві українські вікіпедисти зустрілися з міжнародним координатором конкурсу “Вікі любить пам’ятки” Томашем Козловським, який спеціально приїхав із Познані, а також Павлом Селіцкасом, координатором цього конкурсу в Білорусі. Зустріч відбулася в просторому залі Українського товариства охорони пам’яток історії та культури на території Києво-Печерської лаври. Конкурс проходитиме з 1 до 30 вересня. За цей час усі охочі взяти в ньому участь повинні будуть завантажити зроблені особисто в різні роки світлини старих споруд і різноманітних пам’яток історії та культури. Переможці конкурсу отримають цінні призи. Українські вікіпедисти для збирання конкурсних світлин планують використати новий сезон Вікіекспедицій, який розпочнеться вже незабаром. Також деякі матеріали Вікіекспедицій стануть основою для фотоконкурсу краєвидів “Вікі любить Землю”, про започаткування якого домовилися Вікімедії Росії й України.
28—29 квітня в Харкові відбудеться Друга українська Вікіконференція, участь у якій, окрім вікіпедистів з України, візьмуть гості з Польщі, Росії та Білорусі. На конференції обговорюватимуться питання розвитку українського сегмента Вікіпедії, реалізація проектів Фонду Вікімедіа, співпраця з навчальними закладами, органами державної влади та громадськими організаціями в Україні.
Найбільша в нашій історії енциклопедія українською мовою — Вікіпедія ледь не щотижня б’є рекорди по якомусь зі статистичних показників. Нині вона має майже 380 тисяч статей, перебуває на 14 місці в світі серед усіх мовних розділів і має другий серед найбільших Вікіпедій світу показник за темпами росту відвідуваності. На початку березня українська Вікіпедія вийшла на п’яте місце за показником якості “Списку статей, які повинні бути у всіх Вікіпедіях”, обійшовши при цьому росіян та іспанців. Щодня українську Вікіпедію переглядають понад 1,5 мільйона разів. На 1000 носіїв мови в українській Вікіпедії створено 10,2 статті. Це 8-й показник у світі серед мов, які мають понад 10 мільйонів носіїв. Для порівняння, на 1000 носіїв російської мови — у Вікіпедії лише три статті. Найбільше українці цікавляться статтями про видатних українських письменників і діячів культури.

І ще один епізод
Під час одного із семінарів надворі зненацька розпочався чи то град, чи мокрий сніг. За мить зелену траву припорошило білим снігом, а протягом кількох наступних хвилин його і сліду не залишилось. Під час цього атмосферного явища багато азіатів і африканців схопилися з місць, підбігли до вікон і почали фотографувати. Повернувшись увечері до хостелу, я побачив замріяний погляд філіппінця Романа: “Уявляєш, — промовив він, — сьогодні я, як і більшість вікімедійців із тропічних країн, уперше у житті побачив сніг. Не те щоб ми зовсім не знали, що це таке: вчили про сніг у школі, переглядали фото, відео в Інтернеті. Але на власні очі побачити, як з хмари падає щось біле і білим залишається на землі в квітні місяці в Європі, ми навіть не сподівалися”.
Того вечора я допізна розмовляв із філіппінцями і багато дізнався про їхню країну, де є 120 місцевих мов, але офіційна — англійська, де замість зими — два сезони дощів, де теж є відділення фонду Вікімедіа, а Вікіпедій — лише чотири. Роман був дуже стурбований, що понад 100 унікальних острівних мов на Філіппінах незабаром можуть зникнути, через те, що молодь дедалі частіше спілкується англійською і нікому створювати Вікіпедії на цих острівних балачках. І я зрозумів, що українці все-таки дуже щаслива нація і майбутнє — за нами.

Джерело: "Слово Просвіти", ч. 15 (652), 12-18 квітня 2012 р., с. 14-15

Перед тим як у приміщенні Національної спілки письменників України 3 квітня вручили українсько-німецьку літературну премію імені Олеся Гончара 2012 року, нинішні лауреати і відомі письменники, родина Олеся Гончара прийшли до його пам’ятника поблизу вулиці його імені в Києві. Це стало весняною традицією — у день народження Олеся Терентійовича згадувати його натхненне життя і благословляти на творчу дорогу літераторів-початківців. Для більшості молодих авторів ця престижна нагорода — перше у житті визнання їхньої творчості й міцний підмурівок для подальших звершень. “Навряд чи взагалі є щось гідніше, як вдосконалювати свій дух, увічнювати себе в творіннях своїх і дарувати їх нащадкам”, — писав Олесь Гончар у безсмертному романі “Собор”.

Євген БУКЕТ

Тож недаремно було засновано державну премію Олеся Гончара. Цьогорічним її лауреатом став прозаїк Геннадій Щипківський, автор трилогії “Товтри”. Премію вручив міністр культури Михайло Кулиняк.
Творчість Олеся Гончара, розмова з ним 1995 року надихнула журналістку і письменницю Тетяну Куштевську разом із меценатом, громадським діячем і бізнесменом Дітером Карренбергом заснувати українсько-німецьку літературну премію ім. Олеся Гончара на підтримку літературної молоді України та пошанування О. Гончара у світі.
Пані Тетяна на вручення премії приїхала особисто, адже цього року українсько-німецька літературна премія імені Олеся Гончара відзначила своє п’ятнадцятиліття. Тож і нагороди були особливими. Окрім диплома та грошової винагороди, які вручаються щороку, нинішні лауреати отримали ще й своєрідний сувенір — “ключі щастя”, які виготовляють у німецькому місті Фельберт — на батьківщині Дітера Карренберга. Також, за підтримки меценатів, на честь ювілею побачив світ уже другий “Альманах Міжнародної українсько-німецької літературної премії імені Олеся Гончара”, до якого увійшли твори лауреатів, які отримали нагороду в 2008—2012 роках.
На конкурс приймалися і вже друковані, і ще не оприлюднені твори українськомовних авторів віком до 30 років, які живуть в Україні та за її межами. Переможців конкурсу журі визначало у п’яти номінаціях: проза — роман або повість; цикл оповідань; поезія; літературознавча праця, присвячена творчості Олеся Гончара; публіцистика.
Лауреатами 2012 року стали: в номінації “Проза” — Тетяна Троїцька (м. Харків) за роман “Аквамарин для Водолеї” і Марина Троян (м. Золотоноша) за роман “Збій”; у номінації “Поезія” — Мирослав Лаюк (м. Київ) за збірку “Осоте” і Людмила Дядченко (м. Київ) за збірку поезій “Плата за доступ”; у номінації “Мала проза” — Люцина Хворост (м. Харків) за цикл оповідань “Шукайте свою подорож”; у номінації “Літературознавство” — Валерія Олондар (м. Київ) за літературознавчу працю “Сила слова Олеся Гончара”; в номінації “Публіцистика” Валентина Гальянова (с. Лука Мелешківська, Вінницька обл.) за цикл публіцистичних етюдів “Химеросховище” і Марина Єщенко (с. Великий Кобелячок, Полтавська обл.) за збірку публіцистичних портретів “ЖиттЯ моЄ!”.
Заохочувальну премію отримав Геннадій Горовий (м. Обухів, Київська обл.) за повість для дітей “Дзелень-світ”, а премію Всеукраїнського фонду відтворення видатних пам’яток імені Олеся Гончара — Юлія Нестерова — за збірку поезій “Сотворіння”. Вручив цю премію голова Фонду Роланд Франко.
Що відчувають молоді лауреати в цей святковий день, яке значення в їхньому житті має отримана нагорода? Із цим запитанням я звернувся до Марини Троян, яка отримала премію в номінації “Проза”, і ось що вона відповіла: “Один мій літературний наставник, який опікувався мною ще в школі, колись сказав: “Те, що ти пишеш і не публікуєш, накопичується і в певний час починає тебе гальмувати. Воно тримає тебе на певному рівні і не дозволяє піднятися вище”. На жаль, нині видавництва не беруть до друку твори молодих письменників. Я, наприклад, маю два романи, почала писати третій. Їх можна видати або за кошти спонсорів, або за власні, яких у нас, молодих письменників, немає. Отже, у більшості шлях один — ступор.
Премія Олеся Гончара для мене — можливість довести, що моя творчість гідна спадку нашого видатного співвітчизника. Це можливість залишити позаду сумніви, піднятися на нову сходинку, прагнути нових звершень. Це дороговказ для мене, в якому напрямку — величному, світлому мені рухатися далі”.

Наш кореспондент Ганна Оборська зафіксувала багато цікавих моментів Гончаревого свята. Один із них перед Вами: правнук Олеся Гончара Дем’ян щиро вітає творчу громаду.

У час, коли українські справи були вкрай непевні, а проукраїнській діяльності ніхто не сприяв, семінаристи створили в Галичині гурток під назвою “Руська Трійця”, членів якого (М. Шашкевича, І. Вагилевича, М. Устияновича, А. Могильницького, Я. Головацького та ін.) Іван Франко згодом назвав “будителями народного духу”. Саме члени цього гуртка зачали на західноукраїнських землях національне відродження, завдяки якому ще й досі патріотизм галичан вважають чи не еталонним.
Іноді здається, що умови, в яких існує наша нація сьогодні, дуже схожі на 30-ті роки позаминулого століття, коли зародилося вищезгадане товариство. Українські патріоти дуже часто почуваються вигнанцями у своїй країні, а загнане у глухий кут соціальною політикою уряду населення перейняте лише виживанням. Але нація поступово пробуджується від кількасотлітнього сну. І “будителями” сьогодення постають люди, для яких любов до рідного краю стала сенсом життя.

Євген БУКЕТ

До редакції “Слова Просвіти” надходить краєзнавча література з усіх куточків України. Так, нариси про “Руську Трійцю” та її послідовників надіслав нам Михайло Шалата з Дрогобича. Книжка “Будителі” побачила світ минулого року з нагоди 200-річчя від дня народження Маркіяна Шашкевича. Окрім життєписів видатних осіб, вона містить ще й низку їхніх творів.
Своїм землякам, мешканцям й уродженцям міста Валки на Харківщині присвятив книжку “Валківчани у спогадах, документах та інше” Анатоль Гавриленко. Цей збірник — оригінальний зріз історії поселення, де події розкриваються через долі його мешканців. Власне, переважна більшість матеріалу стосується ХІХ—ХХ століть. Читач знайде тут виписки і копії архівних документів, газетних статей, родоводи деяких мешканців, їхні твори, багату колекцію унікальних світлин. А. Гавриленку було і ще буде про кого писати, адже у Валках народилися письменник Петро Панч, оперний співак Микола Частій, генерал-хорунжий Армії УНР Михайло Пересада, один із керівників уряду УРСР Григорій Ващенко. Перебування у місті мало значний вплив на творчість і подвижницьку діяльність Григорія Сковороди, літератора ХІХ століття Івана Вернета, поетів Павла Грабовського і Василя Кулика, репресованого письменника Сергія Чмельова, академіка-мовознавця Леоніда Булаховського та багатьох інших.
Минулого року побачила світ монографія історика з Дніпропетровська, голови обласної організації НСКУ Ігоря Кочергіна “Земське самоврядування Катеринославщини (персонологічний вимір)”. Інститут земства виник у Катеринославі 1864 року і був ліквідований 1917-го. У монографії через життя і діяльність голів Катеринославської губернської земської управи на базі значного масиву архівних та інших джерел висвітлено розвиток місцевого самоврядування. В основі книги — біографічні нариси про всіх десятьох голів управи, проілюстровані малюнками й унікальними фотоматеріалами, більшість з яких опубліковано вперше. Тут подано багатий довідковий матеріал, зокрема поіменний склад управи за всі роки її існування, список друкованих робіт авторства голів Катеринославської губернської земської управи, повні тексти найважливіших листів, іменний покажчик.
Після виходу у світ 2008 року “Нарисів з історії Дмитрівки” учитель Борис Киричок вирішив ширше поглянути на історію рідного Бахмацького району Чернігівської області. Своїм славетним землякам він присвятив дві нові книжки: “Глибоке коріння” та “Товариш міністра”. Борис Гнатович — активний автор місцевої преси. Тож видання в публіцистичному стилі розповідають про понад сотню видатних людей, яких доля пов’язала з Бахмаччиною, з Чернігово-Сіверщиною. Допитливий читач знайде тут інформацію і про українських гетьманів, і про академіків, і про першого й останнього Президента СРСР Михайла Горбачова. Книжки гарно проілюстровані, легко читаються і могли б стати родзинкою будь-якої бібліотеки, якби не традиційний для краєзнавчих видань мінімальний наклад.
Справжню енциклопедію рідного села “Медвинські скрижалі” презентували влітку минулого року на Богуславщині. У книжці представлено розвідки, мемуари, спогади, документи про історію с. Медвин. Вони різні за об’ємом, тематикою, літературним рівнем. Тут також є короткі життєписи непересічних медвинців, уривки з художніх творів, у яких згадується Медвин, списки людей, що загинули на фронтах Другої світової війни, були репресовані та закатовані більшовиками. Уклали збірку Анатолій Листопад і Петро Гогуля, для художнього оформлення використано роботи Олександра Нечитайла та Івана Чернишенка. Автори матеріалів збірки: Ярослав Борис, Павло Бочилов, Василь Василенко, Микола Василенко, Віктор Глущенко, Петро Гогуля, Василь Голосний, Юрій Горліс-Горський, Юрій Дивнич (Лавріненко), Сотник Дніпровий, Іван Дубинець (Дубина), Віра Завальська, Роман Коваль, Галина Ковальська, Віктор Король, Григорій Косинка, Микола Кравченко, Михайло Кузмінов, Борис Левченко, Ніна Левченко, Іван Лисняк-Рудницький, Анатолій Листопад, Лариса Листопад, Ліда Миколенко, Кость Місевич, Андрій Нечитайло, Вадим Охріменко, Володимир Перерва, Анатолій Путченко, Оксана Салата, Ніна Смоляр, М. Устенко, Ганна Шамрай, П. Шинкар.
Укладачам довелося добре попрацювати, доводячи до початкового вигляду дослідження Бориса Левченка “Про минувшину Медвина”, яке було написане 1966 року й опубліковане з численними виправленнями та доповненнями відділу пропаганди та агітації Богуславського райкому компартії у районній газеті. Але чи не найбільше уваги у збірці приділяється вікопомному для медвинців 1920-му, року Медвинської республіки (дата початку повстання — 19 серпня — вибрана нині Днем села). До розділу “Рік 1920-й” увійшли широковідомий нарис І. Дубинця “Горить Медвин”, спогади одного з керівників повстанців М. Василенка “Мова про пережите” та ще вісім тематичних матеріалів.
Свої нові книжки надіслав до нашої редакції краєзнавець із Вінниччини Микола Дорош. У монографії “Битва на Синій воді 1362 року (або таємниця річки Сниводи)” Микола Никифорович знайомить читачів із гіпотезою про географічну локалізацію місця історичного поєдинку на Синій Воді, який дав початок визволенню Русі від золотоординського гніту. У праці критично проаналізовано відомі літописні джерела та напрацювання низки вітчизняних науковців, присутня наукова полеміка у відстоюванні власних поглядів на проблему.
Ще одна книжка — “Витоки. Призабуті сторінки нашої історії. Хмільницький район. Дослідження, оповіді, версії” розповідає про першопочатки населених пунктів, назв рік, урочищ на території краю. У ній, переконаний автор післямови, голова Вінницької обласної організації національної спілки краєзнавців України Сергій Гальчак, відчувається новаторський погляд на усталені речі. На думку автора, у топоніміці Хмільницького району (а досліджено понад 160 власних назв) переважає язичницький чинник. Чи має він рацію — покаже час, але ця книжка, безумовно, вже стала вагомим внеском у поділлєзнавство, вітчизняне краєзнавство, адже досліджує одну з найактуальніших нині проблем історичної регіоналістики — датування появи населених пунктів.
Минулого року світ відзначив 200-річчя від дня народження видатного угорського композитора, піаніста, диригента і громадського діяча Ференца Ліста. Під час гастролей у Києві взимку 1847 року доля звела його з молодою подолянкою, княгинею Кароліною Івановською-Вітгенштейн. Після цього знайомства піаніст тричі приїздив на гостини до маєтку княгині — в село Воронівці Хмільницького району. “Ференц Ліст і Кароліна Вітгенштейн: драма великого кохання” — таку назву має ще одна книжка Почесного краєзнавця України Миколи Дороша, надіслана до редакції “Слова Просвіти”.
Літературна й пісенна творчість земляків теж цілком закономірно привертає увагу краєзнавців. Підтвердження тому збірка “Над Борщевом світанки рожеві…”, присвячена 555-річчю міста Борщева на Тернопільщині. Вона увібрала в себе історичні розвідки, спогади відомих земляків про рідне місто, а також вірші й пісні, присвячені цьому мальовничому краю. Значний внесок у формування творчої палітри Борщівщини робить діяльність літературно-мистецького об’єднання “Ліра”, яке було створене 2005 року. Результати своєї роботи (пісні, вірші, прозу, гуморески, картини) студійці опублікували на понад 300 сторінках альманаху “Краю мій Борщівський, краю стоголосий”.
Пісенні скарби Камінь-Каширського району Волинської області зібрала, розшифрувала і впорядкувала знаний в області педагог Олександра Павлівна Кондратович. Збірник “Калиновий квіт Полісся” містить колядки, щедрівки, рогульки, веснянки, постові, петрівочні, ягідні, косарські, жниварські, осінні пісні, пісні про кохання, родинно-побутові, наймитські, заробітчанські, вдовині, сирітські, рекрутські, солдатські, історичні та козацькі пісні, пісні, що співають на хрестинах, балади. Разом — понад дві сотні, записаних в одному лише районі українського Полісся. Також тут містяться спогади авторки про сівачів, жниварів, оборонців поліської пісенної ниви. Для Олександри Кондратович справою життя стало збирання пісень, звичаїв та обрядів поліщуків, їхніх традицій. Всі ці зібрані духовні скарби — у численних книжках, публікаціях у пресі, виступах на радіо та наукових конференціях. Одна з останніх її робіт — книжка “Народний календар Волинського Полісся”. У ній системно, від Пилипівки до Михайла, показано спосіб життя поліщуків. Без сумніву, праці Олександри Павлівни стануть у пригоді кожному, кому не байдужа історія нашого народу.
“Я роблю те, що може кожен”, — звертається заголовком нової книжки до читачів генерал у відставці й публіцист Борис Войцехівський. У своїх статтях автор захоплено розповідає про славних людей, які зустрілися на його життєвому шляху. Чільне місце серед них займає велична постать краєзнавця Михайла Сікорського — людини-легенди, багаторічного директора Національного історико-етнографічного заповідника “Переяслав”. Переяславська Шевченкіана — ключова тема книги. І це невипадково, адже Борис Войцехівський — ініціатор та один із творців Музею “Заповіту” в Переяславі-Хмельницькому. Також чимало статей у книзі присвячено українському філософу Григорію Сковороді. Доповнюють книгу спогади відомих людей про автора, а також численні світлини з родинного фотоальбому. Це видання приурочене до 75-річчя Бориса Войцехівського, яке він відзначив 5 квітня 2010 року.
Кожен нині може стати “будителем” для своєї родини, села чи містечка, району, області. Коли душа прагне нести світло — вона обов’язково рано чи пізно проллє його на своє оточення. Ще давньогрецький філософ Сократ говорив: “У кожній людині сонце. Тільки дайте йому світити”. Наші автори й читачі щодня доводять ці слова. Пишіть і надалі про своїх рідних і близьких, досліджуйте родоводи, збирайте історію рідних містечок і сіл — це міцний підмурівок для майбуття нашої нації. А “Слово Просвіти” завжди буде в цьому Вашим другом і порадником.

Євген БУКЕТ

Нещодавно в Будинку Спілки письменників України відбулася презентація одразу двох нових книжок журналістки й письменниці Тетяни Череп. Перша — збірка поезій “Берег любові”, друга — художньо-документальна повість “Із саду — дві стежини”.
“Берег любові” — друга поетична добірка авторки. Перша — “Ідуть дощі” побачила світ у Прилуках ще 1996-го. Тетяна Череп родом із Чернігівщини, народилася в сім’ї сільських учителів на хуторі Тимки в селі Стара Басань Бобровицького району. Писати любила змалку, тому рідний район дізнався про талант Тетяни ще під час навчання в школі. Тоді вона відвідувала літературну студію при Бобровицькій районній газеті “Жовтнева зоря” (тепер — “Наше життя”). Заняття в цій студії вів лауреат Премії ім. Павла Тичини Дмитро Головко. Ось яку характеристику він дав поетичному слову письменниці: “Для ліричного самовираження Тетяна Череп майстерно використовує різні складові поетичного слова: промовисту деталь природи, порівняння, образ, неологізми. Та основне — це життєві реалії. Інколи у своїй простоті вони більше скажуть читачеві, ніж якась лірична сентенція”.
Із найтеплішими почуттями до землячки, її творчості відомий український письменник Дмитро Андрійович Головко відредагував книжки Тетяни Череп і написав передмову до її другої поетичної збірки. Він був ведучим літературного вечора на Банковій, 2. Того дня прозвучало багато теплих слів від земляків, рідних, друзів і шанувальників творчості авторки.
Мене приємно вразила художньо-документальна повість “Із саду — дві стежини”. В основі сюжету — долі рідних сестер Галини та Надії, які народилися і виросли на хуторі Тимки. Старша, Галина, поїхавши на навчання до Києва, закохалася і, потонувши у вирі почуттів, забула про обачність. Її коханий зник, чи, можливо, загинув, залишивши на згадку про себе сина… Не витримавши осуду батька, Галина покинула дитину й хотіла покінчити життя самогубством. Але їй судилася інша доля з новими випробуваннями.
Романтичні мрії Надії холоднокровно знищила війна. Щоб врятувати доньку-комсомолку від примусових робіт у Німеччині, батько видав її заміж за випадкового хлопця. І життя пішло шкереберть…
Події обох частин повісті розгортаються в першій половині ХХ століття. Проте всі відомі віхи нашої історії того часу вплетені у сюжет дотично. Вони здебільшого лише допомагають зрозуміти неминучість описаного розвитку подій. Почуття Галини близькі до почуттів Шевченкової Катерини і демонструють читачеві традиційний для українців упродовж багатьох віків світогляд. А доля Надії — приклад понівечення будь-яких родинних цінностей жорнами історії.
Цікаві персонажі батьки сестер — Іван Лагурецький, який за будь-яких обставин приймає жорсткі, проте в перспективі правильні рішення, і його дружина, яка мовчки підкоряється чоловікові. Для батька головне — майбутнє дітей, у тяжкі моменти — просто виживання. І часу для вагань немає. Такі люди, як Іван Лагурецький, без перебільшення, — справжні герої свого часу. Саме на їхню долю випало найбільше перемін і лихоліть, але вони намагалися прожити свій вік чесно.
Дуже глибокими, як на мене, є старобасанські “Життєві етюди”, якими Тетяна Череп завершує свою повість. У них яскраво проявляється життєва філософія авторки, її поетична душа.
Талант Тетяни Череп — унікальне поєднання лірики, народної мудрості, любові до рідної землі.